Автор: Олександр КІРШ
«Де Податковий кодекс? Де він, довгоочікуваний? Коли ж ми, врешті-решт, заживемо за новими правилами?»

Кричать про це звідусіль, та все марно. Нічого принципового в ньому не змінять принципово. Просто все, що є, трішки підрихтують і зведуть в одну велику купу.

А даремно.

Озирнімося трохи назад.

Ще на початку 90-х злам старого ладу, перехід усього на нові рейки, знищення хоч якось налагоджених господарських зв’язків, суцільне невміння, непідготовленість, неандертальське дикунство, яке більше не прикривалося лоском, намальованим завдяки розпродажу надр (навар від якого колись ділили на всіх), досить ефективно привели нас до миттєвої розрухи.

За влучним висловом російського банкіра Віктора Геращенка (а в них проблеми були схожі), рибку раптово вирішили пересадити з юшки до акваріума, але вона до цього була трішки не готова.

Працювати стало неможливо — зросли витрати. На купити, навчитися, переробити, продати, перевчитися і перепереробити. Ціни зросли захмарно, питома вага оплати так званої праці у цих цінах упала до непристойності, щось купити людині стало неможливо.

Надлишок попиту перетворився на надлишок пропозиції, а інфляція через попит — перетворилася на інфляцію через витрати. Значною мірою й нині усе це залишилося.

Так-от, і зниження витрат, і (дожилися!) попит необхідно додатково стимулювати, передусім — адекватним цим завданням механізмом оподаткування (на адекватність цю поки що немає й натяку).

При цьому курс не просто на обціловування споживачів, а також на створення їм реальних можливостей для споживання передбачає і здійснення соціально-орієнтованої політики. Вона означала б сьогодні не банальне проїдання, яке їй приписують (це в той час, коли витрати — якщо продовжувати оперувати їжею — і в роті не вміщаються!), а справжнісіньке стимулювання виробництва — стимулювання попитом.

Попит сьогодні не підвищує інфляції (його перевищення над пропозицією поки що явно не загрожує), а дає змогу розвинути ринок, залучити інвестиції, збільшити виробництво, отже, нарешті його реально здешевити (адже коли роблять багато — виходить дешевше).

От чому ліберальна політика стратегічно — невіддільна від соціальної політики тактично, і сьогодні від цього соціал-лібералізму нікуди не подітися.

З огляду на сказане (давити витрати, заохочувати попит) і підійдемо до такого найпотужнішого стимулятора економічного зростання, яким може бути оподаткування. А не є воно ним сьогодні лише тому, що ця функція податків просто-напросто не використовується.

Використовуються функції залякування і каральна, функція штучної зайнятості тих, хто перевіряється, і тих, що перевіряють, яка діє завдяки штучному ускладненню механізму оподаткування. Використовується якоюсь мірою і функція «головна», тобто фіскальна. Щоправда, лише тому, що хазяї підприємств погано стимулюють власних фінансистів, які — якби справді забажали — могли на сумі податків добряче зекономити.

Є навіть функція соціальної злагоди — негласний суспільний договір багатих і напівбідних: «Нам — офшори, вам — єдиний податок».

Усе це є.

А от функція економічного стимулювання виробництва не тільки взагалі не використовується, а й замінена протилежною: податки в нас потихеньку виробництво вбивають, при цьому всі чомусь вважають, що інакше, мовляв, і бути не може.

Однак може. (Якби була у податків функція виключно фіскальна, їх цілком можна було б заміняти — інколи, втім, це й робили — примітивним додруковуванням грошових знаків.)

Ні, йтиметься не про тупе і банальне зниження податкових ставок. Це зниження, як правило, пояснюється чиновницьким небажанням займатися речами більш корисними і серйозними, особливо — коли ці елементарні лінощі підкріплюються іноді дешевим популізмом («йти назустріч бізнесу», «проводити детінізацію» тощо).

Та коли зростання податків викликає різке зменшення «світлової» частини бізнесу досить швидко, то який часовий лаг при зворотному процесові, ще невідомо. Рух знаменитої кривої Лаффера у зворотний бік вивчено поки що дуже слабко.

Так, коли нарахування на зарплату становили на початку 90-х 61% + 19% + 6% = 86%, і це лише ззовні, а зсередини був ще прибутковий до 50%, при цьому зарплата входила до валового доходу, який оподатковувався за ставкою 22%, і до доданої вартості, яка оподатковувалася 28%,— тоді багато хто втік у тінь. Відтоді податки, зрозуміло, стали більш людськими (принаймні їх ставки) — та чи всі підприємства/підприємці повернулися з тіні?

Ламати легше, ніж будувати, — і крива Лаффера, що демонструє зниження податкових надходжень при безмежному зростанні ставок, ілюструє з-поміж цих двох процесів лише перший.

Отже, коли по-серйозному, мова має йти не про ставки — їх рух сьогодні є проблемою швидше політичною, ніж економічною. Мова про те, що повинно оподатковуватися.

Для цього знову ж таки слід усвідомити специфіку етапу, коли недосоціалізм суспільство намагається перетворити на хоча б недокапіталізм.

Зрозуміло, що підходи стандартні на такому цікавому етапі застосувати неможливо.

Поєднання корупції, що залишилася від минулих часів і збільшилася за часів нових, з небувалими для цивілізованих країн ризиками призвело сьогодні до того, що прийнятна окупність вкладень становить не шість-вісім років, як у нормальних економіках (згадаємо, до речі, і радянські «нормативні коефіцієнти ефективності» від 0,12 до 0,15, які означають окупність приблизно таку саму), а рік-два-три, негайно, інакше нецікаво. От і виходить, що ведення бізнесу за цих умов змушує домагатися гіпертрофованого прибутку — і це за високих витрат та низького попиту!

І якщо за такого стану речей оподатковувати за прийнятими у світі ставками показник цього самого прибутку, питома вага податку в загальному обсягу виручки стане такою ж гіпертрофованою, але вже — без жодних підстав. Такий податок лише розкручуватиме спіраль «ціни—податки», або вбиваючи бізнес, або заганяючи його в тінь.

Накладення на інфляцію через витрати ще й інфляції через податки — шлях у нікуди.

Однак і знижувати ставки, як ми вже говорили, це шлях туди ж: адже мінімізувати свої платежі до бюджету підприємства будуть все одно, оскільки совковий менталітет, доповнений досвідом сплати податків на зорі капіталізму, на чесні відносини з державою не налаштовує.

Справа — знову-таки — не у ставках, а в показниках. Як можна за тотальної нестачі оподатковувати прибуток чи додану вартість, коли ці показники придатні як податкова база лише за умов перевиробництва?! І до чого тут «увесь світ», не схожий ні на нас, ані наш спецетап??

Якщо суспільство більш за все потребує зниження витратомісткості виробництва, то податки — як економічний стимул — саме витрати і повинні оподатковувати! Витрати, а не доходи!

Отоді справді залучатимуться інвестиції (і внутрішні, і зовнішні), причому саме туди, де споживча вартість найбільша порівняно з витратами (а де вона велика «занадто» — там диспропорції можна буде зняти через акцизи, але це вже деталі).

Та поки що в нас, як і за соціалізму, плутають базовий показник і джерело. Просто в СРСР, коли все було державне, а підприємствам залишали тільки фонди економічного стимулювання, прибуток (джерело цих фондів) був фондоутворюючим показником (у відсотках від якого фонди обчислювали); зараз же — коли все, навпаки, належить підприємствам, крім податків, — він, прибуток (теж, до речі, джерело), є показником оподатковуваним, тобто раптово набув функції протилежної...

А от що для оподаткування справді важливо — то це прив’язка до масштабів підприємств. І витрати характеризують ці масштаби анітрохи не гірше, ніж доходи, однак, на відміну від оподаткування доходів, оподаткування витрат, по-перше, є нешкідливим, а по-друге, корисним.

Та й із точки зору соціальної справедливості оподаткування споживаних ресурсів, що створені не підприємством, є справедливішим, ніж оподаткування того, що воно створило саме (див. з цієї теми «ДТ» №48 за 2007 рік).

Щоправда, ці ресурси було й так уже оплачено — але тільки постачальникові, а створювало їх усе суспільство. От і оплатити їх підприємство мусить суспільству додатково — через податки безпосередньо, а не через ті, котрі нескінченним ланцюжком постачальників чи то будуть сплачені, чи то ні.

Оподаткування ж прибутку — якщо відійти від марксизму (до якого саме таке оподаткування чудово вписується) — це оподаткування не привласненої «додаткової вартості», а ефекту від вибудованої підприємцем на свій ризик виробничої системи, якої сьогодні так потребує суспільство, що не має права бути невдячним настільки, аби цей ефект ще й оподатковувати. Різати золотоносну курку не тільки нерозумно, а й несправедливо.

Загалом, вимога справедливості оподаткуванню витрат, а не доходів щонайменше не заважає. Та ще й (на цьому економіко-історичному етапі) є ефективною.

З погляду ж техніки оподаткування витрат дає можливість обійтися без галузевої диференціації ставок, яка була би необхідною у разі оподаткування всієї виручки.

Сьогодні все податкове навантаження припадає на додану вартість, а також на прибуток і зарплату, тобто знов-таки на додану вартість. Порівняно з цією нинішньою базою оподаткування показник витрат (собівартості) передбачає заміну доданка «прибуток» на доданок «матвитрати». Внаслідок цієї заміни підсумковий показник змінюється набагато менше, ніж якби замість заміни було просте додавання (доданка «матвитрати»).

І якщо при оподаткуванні виручки ставка для робіт/послуг має бути вищою, ніж ставка для матеріаломістких виробництв, то при оподаткуванні витрат (куди входять і зарплати) нічого такого не потрібно.

Що ж до кумулятивного ефекту (внаслідок стягування податку на витрати, в яких уже «сидить» податок на витрати, і т. ін.), то внески ні до Інноваційного фонду, ані до Автодору (а їх взагалі брали від виручки!) до жодної кумулятивної трагедії не призвели. Отже, вся справа у ставках, встановлюючи які, держава зобов’язана враховувати фактичну багаторазовість оподаткування.

Галузевих відмінностей не буде й тут: зарплата, що «сидить» у витратах на послуги, витрачається на споживання податковмісних товарів так само, як і матеріальна складова собівартості.

Інша справа, що перевагу тут одержать вертикально інтегровані виробництва: у них не буде зайвих багатоетапних закупівель із накрутками на кожному етапі і прибутку, і податку на витрати.

Втім, вигідними такі виробництва є й зараз — через один раз (а не багаторазово) накручувану рентабельність, завдяки чому ціни стають конкурентоспроможними. Тож принципово нічого тут не зміниться, просто вигідність інтегрування зросте.

От і добре: за вертикального інтегрування відбувається зниження вартості за рахунок ліквідації найнікчемнішої складової ціни — прибутку, пов’язаного не зі створенням товару, а з розгалуженою виробничою структурою, через що на одну й ту саму продукцію рентабельність накручується неодноразово.

У результаті й інвестиції підуть не на виробництво напівфабрикатів, а до великих вертикально інтегрованих комплексів. Це ще один позитив оподаткування витрат.

(Коли ж самоїдська економіка працює сама на себе, а не на кінцевого споживача, це не економіка, а ресторан, де кухарі готують тільки для себе.)

Далі. При оподаткуванні витрат імпорт, як і заведено в Європі, оподаткується (поряд з будь-якими іншими придбаннями), а експорт, як це теж там заведено, під оподаткування не потрапить.

Але при цьому імпорт оподатковуватиметься нарівні з іншими витратами, а не як виняток саме для імпорту, як сьогодні; пільговим же стане кожний продаж, а не тільки за кордон.

Заодно при оподаткуванні витрат не буде проблем із оподаткуванням бартеру, безоплатних передач та дешевого продажу, які при оподаткуванні доходів змушують придумувати якісь звичайні ціни.

І ще про техніку. Якщо моментом оподаткування витрат буде все ж виникнення доходу, що загалом справедливо, то моментом таким має вважатися відвантаження — і заради єднання з бухгалтерським обліком, і виходячи з принципу «підприємства не повинні кредитувати партнерів за рахунок держави». Втім, це вже деталі.

А от кількість податків є принциповою. При збереженні податку на доходи фізосіб, до якого ми зараз підійдемо, та акцизного збору, з необхідністю якого ми вже погодилися вище, всі інші податки цілком можна об’єднати в один — той самий податок на витрати. А вже сама держава нехай ділить його між бюджетами й фондами, як заманеться.

Просто при визначенні ставки фактор одиничності цього податку буде, звісно, врахований (поряд зі згаданим раніше фактором кумулятивності, що діє вже у зворотний бік).

Спрощення податкового механізму (коли буде єдиний для більшості видів продукції податок з єдиною ставкою й одержуваною з бухобліку базою оподаткування) хоч і породить проблему зайнятості бухгалтерів, податківців, консультантів, аудиторів, etc., які вивільняться, зате розв’яже проблему більш важливу: що оподаткування простіше, то складніше його обійти.

Крім того, зменшення витрат на утримання податкообчислювальних служб стане самостійним чинником зниження витрат на виробництво.

І — про оподаткування людей. У них в епоху стимулювання попиту саме витрати оподатковуватися і не повинні. Під податок має потрапити лише накопичене-невитрачене плюс оподаткуватися має славнозвісний «паразитизм у квадраті» — вивезення капіталу.

Тому, визначаючи базу оподаткування, від отриманого фізособою доходу слід віднімати витрати цієї особи: великі — за чеками, що підтверджують такі витрати, дрібні — за нормативом.

При цьому для розрахунку пенсій, лікарняних тощо витрати віднімати не слід — все одно джерелом їх, пенсій, виплати буде не цей податок.

Тоді ніхто не захоче лівих грошей у конверті (які допомагали б підприємствам приховати частину витрат на оплату праці, тобто зменшити оподатковувані витрати). Ну навіщо людині зменшувати свою майбутню пенсію, порушуючи закон і втрачаючи всі інші соціальні гарантії, заради приховування грошей, які або не витрачаються, або — якщо й витрачаються — не оподатковуються!

Аналогічно — і з розрахунками між підприємствами: коли продавець не прагне приховати доходи, покупцеві буде складно сховати витрати.

Ну а наше сьогоднішнє оподаткування базується не на змісті, а на дурних звичках. Головна з яких — переймати чуже в чужих, не думаючи, навіщо воно нам. Тобто ми, як та дурна мавпа, цупимо європейські окуляри...

Ну і що через них ми бачимо? Вбиваючи «європейським» оподаткуванням стосовно фізосіб попит, якого нам не вистачає, а стосовно юросіб — зниження витрат, настільки нам, недоєвропейським, ще необхідне. Хоча і попит/дохід (для фізосіб), і зниження витрат (для юросіб) фактично є сьогодні базою оподаткування!

Зрозуміло, при оподаткуванні витрат зарплати, тобто той самий попит, задавлюють теж. Проте оподатковуються зарплати за такої схеми нарівні з усіма іншими витратами, а не як найоподатковуваніша складова ціни і виручки, як це відбувається сьогодні! Таким чином, центр податкової ваги все-таки зміщується (як і в ситуаціях з імпортом/експортом — див. вище).

Загалом, будемо потихеньку формулювати й освоювати нові аксіоми — поки що для нашого «перед­капіталістичного післясоціалізму» не написані.

Соціалізм — це попит. Бо гроші дають, а купити на них нічого. Настав час освоювати формулу протилежну: попит — це капіталізм. Попит — причина, капіталізм — наслідок. Він, капіталізм, буде результатом попиту як важеля ринку, одержавши який, можна буде на новому економічному етапі розвитку бавитися вже по-європейськи.

http://www.dt.ua/2000/2040/64242/